творчість
Бондаренко Людмила Анатоліївна.…
Я відчуваю, ось тому пишу.
***А це було у мами у дворі –
Цвіли сади і квіти розквітали.
Ми гралися, неначе уві сні,
А мама лише стиха посміхалась.
Он біля зрубу бджоли загули,
А ми, малі, зчудовано мовчали
І пара піднімалась від землі -
Оце усе я й досі пам’ятаю.
Немає мами, й двору вже нема
Чужі там люди здавна хазяйнують.
А спомин знов спливає недарма,
Думки летять, а я їх знову чую.
***
Колись у босоногому дитинстві
Щоночі пахло м’ятою й дощем.
Щодня гойдались знову на колисці,
А мама годувала нас борщем.
І молоко постійно пахло медом,
І полином, і травами з лугів.
І солов’ї співали, мов скажені,
І верби гіллям тріпотіли з берегів.
Колись, колись… Давно усе скінчилось
Дитинство, юність – наче й не було.
Здається, що нічого не змінилось,
Та люди інші. І життя пройшло.
***
Це було так давно, але ж, ніби, недавно
У дитинстві, чи в юності навпаки
Я любила чарівні вересневі світанки,
І гуляла під місяцем залюбки.
Але де б не була, і що б я не робила,
Моя мама чекала мене допізна.
І заснуть не могла, і постіль не стелила –
Як же спати самій, як дитини нема?
Ну а я лише зараз все це розумію,
Коли маю своїх найрідніших дітей.
Розумію і сум, і тривогу, й надію,
Розумію усе. Але ж пізно тепер.
***
Чомусь так сумно, як згадаю маму
Її нема, а в пам’яті – жива
Так швидко дні вперед летять роками,
А ти,матусю, все- ж була права,
Коли казала : «Не спіши, не треба,
Ще встигнеш в вир пірнути у життя»
А я спішила. Зорі гасли в небі
Тоді не розуміла до пуття:
На все свій час, на все своя молитва.
Тепер я знаю. Та тебе нема.
Мені так сумно. У душі сум’яття.
Тебе нема. Та ти в мені жива.
***
Спасибі тобі, Боже,маю доньку,
І сина маю – це уже сім’я.
Лише заради них потрібно жити.
Заради них – це знаю твердо я.
Нічого важливішого немає
За їх усмішки, і за їх любов
Я вже щаслива тим, що я їх маю
Вони моє натхнення, плоть і кров.
Спасибі, Боже. Діти – це таїна
Твого благословення з висоти.
Спасибі, Боже. Іншого й не мрію:
У серці – діти, за душею – ти.
***
Не треба згадувать, коли тобі болить,
Коли від сліз немає порятунку.
Тоді не знаєш, як же далі жить,
І не радієш навіть поцілунку.
А біль, мов трунок, серце роз’їда
І день за днем душі нема де дітись.
Це так, сум’яття,навіть не біда,
Але нема з ким щиро поділитись.
Я сильна. Знаю, буде все гаразд
Сьогодні,завтра,і, напевно, завжди.
Та сльози зруйнували в думках лад
Я плачу. Я жива. Та мені страшно.
***
А з мамою спокійно завжди
Де мама – там цвітуть сади,
Немає клопоту й печалі,
Немає жодної біди.
Вона зігріє й заспокоїть,
Своє тепло віддасть тобі
Собі нічого не зоставить,
Окрім тужливої журби
А од любові мліє серце,
Й душа зривається у вись.
Ох,мамо! Так без тебе сумно,Т
а ти жива, як і колись.
Я тебе завжди пам’ятаю,
І ти в душі моїй навік.
А далі жити як? Не знаю…
Та я живу із року в рік .
Живу. Бо я й сама вже мама,
У мене діточки малі.
А ти за мною наглядаєш
Із неба на грішній землі.
***
А дождь идет, роняя капли влаги
И в суете так трудно жить порой.
А жизнь прошла девченкой-недотрогой,
И дождь идет прозрачною стеной.
А капли жгут и мысли и сознанье,
Стекают с глаз прозрачным ручейком.
И как понять законы мирозданья,
И осознать, что ты еще живой?
А дождь идет. Смывает грусть и нежность
И в глубине души одна тоска.
Так страшно жить и видеть неизбежность
И горько – ведь душа опять пуста.
***
Ледь сумно,бо надворі дощ іде,
Змиває бруд і спеку з листя кленів
.Немає сонця в небесах ніде,
Й життя немає в мареві зеленім.
Усе застигло в водяній імлі,
На світ неначе впала поволока:
Нема нікого на грішній землі,
Нема нікого в серці,окрім Бога.
Та прийде час і змінить все навкруг
І сонце знов світитиме ліниво.
А крапля на відкритому вікні
Нагадує про ту раптову зливу.
***
Якби ж то час назад
Хоч трохи повернути,
Щоби події враз змінились назавжди
Щоби журбу і сум
Тихенько відвернути,
І щоб незгоди всі по краю обійшли.
Щоб мама знов і знов
З порога зустрічала,
Всміхалася мені,даруючи тепло
А та любов, що в вир
Життєвий засмоктала
Щоб з серця зникла неначе вмить, й не Було.
Якби ж то…Та,нажаль,
Нікому не під силу
Ні почуття, ні часу плин змінить.
Чогось не повернуть,
А щось давно застигло
І пам'ять не згаса. А з нею далі жить.
***
Простить саму себе –
Та й жить без болю.
По краю, ще по краю
Від любові.
У серці без печалі
Та образи.
І жить би так життя
Отут одразу.
Не почувать провину
За собою
І щоб любов була
Та не журбою.
Саму себе простить,
Душі дать спокій.
Що буде- те моє,
Не знаю поки.
Бо сум не відпуска,
А лиш тримає.
А треба далі йти,
І жити далі.
***
Я розмовляю знову із дощем
А, може, то сльоза з очей скотилась.
В думках – безодня, за душею – щем .
Життя іде, нічого не змінилось.
Стіна води з веселкою натомість,
Що в річку одним краєм враз вросла.
Стіна з дощу. Навкруг лиш невагомість.
У світі порожньо. Нема навіть тепла.
Я знову,дощ.
З тобою розмовляю,
Бо окрім сліз у тебе є душа.
Я назавжди тебе запам’ятаю,
Бо твої сльози – це моя межа.
***
Ти мені винен цілу зливу сліз.
І сонце в небі,і веселку в лузі.
І щастя мені винен. І життя,
Бо я без тебе жити не боюся.
Колись я віддала тобі любов
А ось тепер не маю чого дати.
А ти переступив. Тепер от знов
Саму себе я мушу відшукати.
Нічого, всі борги не повернеш.
А зараз мені, навіть, тебе шкода,
Бо ти не розумієш, як живеш.
А я вже не шукаю в річці броду.
Ти мені винен. Та чого казать,
Нічого вже не зміниш, я це знаю.
Я хочу, щоб ти щастя міг пізнать,
І зрозуміть: мене більше немає.
***
Я же знаю: боль потом пройдет.
Или нет? А, может, притупится?
Жизнь одна, идет себе, идет,
И уйдет. Назад не возвратится.
Нету силы эту осень ждать
Жизни мало ею насладиться.
Запах прелых листьев не унять,
Осень дышит, осени не спится.
Эта боль когда-нибудь пройдет,
А вместо нее вернется осень.
Подкрадется, тихо нападет,
Закружит и никого не спросит.
***
Здравствуй, осень! Снова ты неспешно
Появилась в парке и саду
Снова ветра шум неосторожный
Птиц вспугнул и закружил листву.
Здравствуй, осень! Грех ты или благость
Так терзаешь душу каждый год
Как – то странно: увяданье в радость,
И костер, что сердце обожжет.
Все забыто: лето, зимы. Весны
Только ты в душе и наяву.
Здравствуй, осень! Властвуй! Уже можно!
Ты со мной, и я опять живу.
***
Осень – это я,
Я – это листва
Душу жжет огонь желтым светом.
Ждешь, что все пройдет,
Только в сердце – лед,
И не быть ему вновь согретым.
Как же это так –
Пепел, тлен и мрак –
А в глазах – то восторг, то смятенье.
Осень – это я
Желтая листва,
А поэтому нет мне прощенья.
***
Этим утром так хочется жить
Солнца свет в небесах открывать,
Кофе тихо на кухне сварить,
И людей за окном замечать.
Этим утром все как-то не так,
Даже воздух какой-то другой.
Может быть, это просто пустяк
Может быть,только мир вокруг – мой.
***
Нету Бога.
За плечами стоит бес.
Жизнь проходит
Под всевластием небес.
Сердце в гневе,
Пальцы чертят в суе крест.
Нету Бога,
А в раю свободных мест.
Мир черствеет, -
Взгляд прикован на восток.
Кто поможет?Кто спасет?
Наверно, Бог…
***
Расплескалась осень по дворам,
По садам, по веткам старых кленов.
И похмельем душу обдала,
Закружила воздух синим звоном
Сотни тысяч тлеющих костров
Догорают в мареве из пепла.
Ничего. кроме осенних снов,
Ничего, кроме тоски от ветра.
Разлилась…В глазах янтарь и мед,
На душе дождливое ненастье.
Может, в радость этот желтый лед?
Может, в этом меде мое счастье?
***
Видно, осень, ты моя душа
Моя боль, а, может. наказанье
Желтый тлен, медовые глаза
С самого начала мирозданья.
От пожара в голове огонь,
И от тихой грусти негде деться
Осень, ты тревожить мою кровь,
И тоску приносишь в мое сердце.
Так и есть: на много сотен лет
С самого начала до заката
Раствориться в листьях на момент,
Окунуться в осень без возврата.
***
Я же знаю, что осень сожжет
Все дороги и тропки назад.
Улыбнется и снова солжет,
А ты снова бредешь наугад.
Я же знаю, что будет тоска
Разрывать мою душу в куски.
В рай дорога всегда далека,
И ухабы на ней нелегки.
Осень, осень… я снова больна
Твоим золотом, медом глаз
Уходи. Ты ведь мне не нужна,
Только сердце оставь в этот раз.
***.
Налетела зима, раскидала снежинки
Заморозила в лед все тепло и цветы.
Разукрасила окна в ледяные картинки,
И покров на деревьях с тонкой снежной тафты.
И вот эта зима, эта снежная вьюга
Растворяет вокруг все тепло и уют
Ах, зима, ты, зима, ледяная подруга
Ты снегами кружить. Ну а время идет.
Пролетают часы, а за ними недели
За неделями месяцы. Дальше – весна
За снегами тепло с золотою капелью
И луна среди неба, и ночи без сна.
Все пройдет. Так всегда было, есть и так будет
Только память навек через жизнь как пунктир
Ну а сердце тебя никогда не осудит
Все пройдет. Только так и устроен весь мир.
